Семінаристи 2020/2021

             Nasza wspólnota

129495176 217863713185430 2255247564463914871 n

Літургійний календар

традиційних Церков візантійського обряду

chr-kal5

З семiнарійного життя в роках 1979 - 1984 Спогади о.Богдана Огородника

ks Bogdan Ogrodnik
Про священство на серйозно я почав думати в матуральнoму класі. Звичайно, як у кожної молодої людини, були плани чи бажання (мрії) щодо майбутнього. Що робити: вчитися дальше, чи шукати якоїсь праці. Тому що наука йшла якось не найгірше подумав, щоб пробувати вчитися дальше. Все однак залежало від зданої матури. Літом 1977 року прийшов молодий священик з парафії в Команчі о.Ярослав Мадзелян. Осідком парафії став Білий Бір, а дочерні церкви були в Баркові та Мєндзибожу. До того часу на ці парафії приїжджав о. Володимир Пирчак, а перед ним о. Ярослав Гребеняк. Відправи були звичайно раз в місяці або в деякі свята. На богослуження їздилося там, де було зручніше. Все змінилося, як прийшов о. Ярослав. Спочатку він їздив також правити до Щецінка, де в свята ми теж часто їздили. Пізніше знов відправляв в Щецінку о. Пирчак.

 Богослуження стали регулярними. Я в них брав участь тоді, як був дома. Будучи в школі, в трьохлітньому технікумі, я проживав в гуртожитку у Свідвіні - 100 кілометрів від хати. Пиїжджав звичайно раз в місяці до батьків. Часом були проблеми, щоб дістатися до автобусу. Було якось легше поза хатою, бо був разом з братом близьнюком  Романом. Як не їхав до батьків, ходив на богослуження до Свідвіна, до сестер Служебниць, куди приїжджав тоді зі Старгарду Щеціньского о. Орест Підлипчак ЧСВВ. В гуртожитку було кількох наших хлопців з цілого Помор`я.

Час від часу я думав про священсто, але нікому про це не говорив. Подобалися мені ці обряди, що їх священик  служив. Також співи. Часом, коли чув як деяким священикам щось не виходило, думав собі, як би то я заспівав. То була та причина, через  яку  я пішов до семінарії. В хаті говорили, що я від наймолодших років заявлявв, що буду священиком, і в забавах з братами  «відправляв» богослуження. На жаль, я того не пам'ятаю.
Я не любив недбальства і тому мене денервувало, коли хтось щось партачив, особливо священики. Постановив, що я  будь-як робити не буду. Був, отже, матуральний клас. Час рішень: що дальше? В думках казав собі: як здам матуру, піду вчитися на священика. Коли під кінець травня було вже по матурі, мама в хаті запиталася, що дальше хочу робити . Як сказав, що хочу піти на священика, була дуже вдоволена. Обцілувала мене. Пізніше сказала батькові. В найближчу неділю я сказав про це о. Ярославові під церквою в Баркові. Усміхнувся тільки і сказав, що приїде до нас. Коли приїхав, сказав які документи потрібні, щоб старатися до семінарії. В неділю я пізнав ще одного кандидата до семінарії Ярослава Москалика з Баркова. Також довідався про ще двох з парафії Білий Бір. Були це Зенек Миц і Здзіслав Бігун.

Етапами до Любліна

На іспити повіз нас о. Ярослав своєю машиною. Першим етапом була Лігниця. Разом їхали щойно з Вроцлава. Я з Ярославом Москаликом доїхав поїздом до Вроцлава і чекав біля нашої церкви на о.Ярослава, який привіз своїх парафіян, що їхали в дальшу дорогу, і двох кандидатів до семінарії. Водієм був Зенко Миц, бо парох не мав ще водійських прав. В Лігниці прийняв нас о. декан Іван Мартиняк. Подарував нам молитовники. Пізнали ми ще одного кандидата Юліяна Гойняка, для якого о. Мартиняк був парохом. Дальша дорога вела до Кракова. По дорозі застала нас ніч, і  ми спали в машині в лісі під Краковом.Вранці приїхали на вулицю Аугустянську, де були наші відправи і де проживав о. митрат Микола Денько. Були на Божественній Літургії. Пізніше о. Ярослав запровадив нас на вул. Вісльну і показав нашу давню церкву. Перед обідом ми відвідали о. Михайла Бориса, що був сотрудником у Кракові а відплавляв на Горличчині. Під вечір доїхали через Криницю до Команчі, де ще два роки тому о. Ярослав був парохом. Заночували у „Вифлиємці" - старій деревяній хаті критій соломою, де проживав о.Мадзелян. Наслухалися різних оповідань про історію старої хати. Дальшим етапом нашої поїздки були славні полонини. Поїхали до Тисної, де проживав знайомий о. Ярослава. Потім до Ветлини, до інших знайомих. Вибралися в трійку на полонини. Я, Ярослав Москалик і мешканець Тисної. Ми вдвох ішли в одязі не туристичному. Щоб не робити непотрібних кілометрів постановили скоротити дорогу. Вийшовши за Ветлину пішли до туристичної бази, що на Полонині Ветлинській, найкоротшою дорогою. Коли йшли через луку було в міру добре. Як почався ліс, почалася біда. Наш провідник пішов скоро наперед - він з гір, ми вільніше бо бракувало сил. Годі було йти. Ми в „сальонових строях" маємо підходити під гору, де глина слизька, густий ліс, стромо. Трапили на потік. І так потоком, по мокрих каміннях, часто на чотирьох, ідемо дальше. Аж вкінці вийшли понад границю лісу і були на полонині. Під гірською турбазою сидів наш провідник.Трохи відпочили і разом зійшли до Ветлини, до місця де гостився о. Ярослав. Там заночували. Наступного дня були на Солині. Пініше вернули в околиці Команчі, побували в Репеді і Щавному. Були малі проблеми з машиною і треба було відвідати механіка.

В суботу пополудні о. Ярослав залишив нас і вернувся до парафії, щоб доїхати пізніше до Любліна. Очевидно, передавши нам відповідні інструкції. Після Служби Божої в Команчі, яку правив о. Станіслав Муха, поїхали ми в чотирьох до Любліна. Поділено нас по кімнатах за алфавітом. Там пізнали і інших, що здавали іспити. Було нас разом одинадцятьох. До згаданих п'ятьох дійшли ще: Богдан Галушка, Мирослав Михайлишин, Іван Піпка, Богдан Прах, Богдан Трояновський і Андрій Хіта. Всі поздавали іспити і на початку липня 1979 р. стали студентами богослов`я в семінраії, що діяла при Католицькому Університеті в Люблині.

В половині липня почався місячний табір для всіх греко-католицьких семинаристів. Було це практичне підготовлення до священичої послуги. Під проводом священиків і дяків ми вивчили те, що потрібне. В семінарії було з тим складніше. Табір був у Білому Борі. Пізнав там старших семінаристів. Серед них були: Віктор Головач, Михайло Бундз, Богдан Піпка, Богдан Пушкар, Марко Чопік, Роман Врущак з семінарії у Познані, Петро Вірхнянський, Іван Добощак, Йосиф Улицький. Зі священиків був о. Іван Мартиняк, о. Ярослав Гребеняк, очевидно парох о. Ярослав Мадзелян. Також приїжджали о. Володимир Пирчак і о. Зенон Дрозд. Дяком, що вчив напівів був п. Булик з Лігниці. То була наука сполучена з молитвою і відпочинком. До полудня була наука. Після обіду час вільний, а під вечір богослуження. Вчилися як користати з літугрічних книг. Для мене, крім всього нового зв`язаного з обрядом, додатковим  завданням  була функція водія о. пароха. Було так, що майже всі йшли над воду, а я мусив чергувати, бо треба було часом щось привезти, найчастіше з харчів, десь поїхати.
Так минув місяць вакаційного, як то старші називали „збіговища". Там також довідалися про ще одного кандидата. Був це Іван Лайкош з парафі Білий Бір. Він здавав іспити в другому турі.

1979/1980. Різношерста дванадцятка

Зараз по храмовому празнику у Білому Борі на Різдво Пресвятої Богородиці, на тиждень перед початком академічного року, треба було приїхати до Любліна. Всіх семінаристів було на році більше як 60. Пізнавали ми себе і місце, де прийшло вчитися і проживати. Оглядали місто,  найцінніші пам`ятки архітектури,  храми в першу чергу. Побачили каплицю на замку зі староруськими фресками. Хоч були понищені, і так гарно виглядали. Показали нам від середини університетську бібліотеку. Було на що дивитися. Навідалися також на старе кладовище. На початок науки з`їхалися всі. Нас на першому році було 12. Більше, ніж усіх старших разом. Порозкидали нас по кімнатах. Мені припала кімната № 81. Було там приміщених девятьох. З наших я був сам, як зрештою і всі інші з наших були поділені і призначені проживати серед поляків. Почалась наука. Так обов'язкова, як і додаткова - пізнавання всього що рідне, а необхідне в праці священика. Читання і розуміння старослов'янських текстів. Початково страшне це було. Інший вигляд літер і скорочення слів. Якось скоро перевчився.

На початку молитви були спільні з поляками. В костелі кожний мав призначене місце, так само як і в їдальні. По місяцю почали доходити інші обов'язки, черги при столах, щоб подавати страви, прибирання костела. Тому що нас було багато на першому році, то і за часто ці черги не випадали. Коли вже освоїлися, старші почали вчити нас служити і співати богослуження. На початку страшно це виглядало. Різні мелодії по парафіях, різні музичні здібності, різне заангажування. На цю науку присвячували свій вільний час - рекреації. Збиралися в якійсь вільній кімнаті (зал до викладів) і так крок по кроку вчилися. З часом було так, що дехто вважав, що інші справи є важливіші і часто не приходив на заняття. А біда була, коли хтось чогось не вмів або не розумів, а мудрувався.

Мені особисто з наукою скромно, але якось ішло. Багато було нового: головно філософія. Я ходив до технічних шкіл і спочатку тяжко було переставитися. Прийшло зубріння  латини і німецького слівництва і граматики. Хоч важко було, але якось справлявся. Завжди подивляв тих, яким наука  легко давалася. А я мисив мучитися і мав гірші ефекти. Мав я фотоапарат і часто робив знімки. На жаль, майже нічого мені не залишилося - все роздавав іншим. Мене не було на тих знімках, бо я їх робив.
Перший раз дозволили поїхати до хати на першого листопада. Було кілька днів вільного і можна було трохи відпочити. Хоч не все подобалося в семінарійному порядку дня, але для внутрішнього спокою треба було це прийняти. Всюди, де є спільнота, мусить бути якийсь закон. Як хочеться добре почувати, треба це прийняти, змиритися з цим. Іншої ради нема. Були такі, що не приймали цієї правди і скоро відходили.

На свято священномученика Йосафата були попрошені співати Божественну Літургію в святині при вул. Зеленій. Не найкраще це вийшло. Були дві причини: перша така, що ми ще не були розспівані; а друга, що провадив Йосиф Улицький і заспівував інакше від того, як ми вчилися на репетиціях. Попри те, дехто говорив, що гарно було. По всьому були запрошені на вечерю.

Під кінець листопада слухали по радіо чин хіротонії Мирослава Івана Любачівського, де головним сослужителем був папа Іван Павло ІІ. Троха нарікали, що не було своїх, а найважливіші були чужі.
На святочну перерву поїхали по спільній вечері (оплатку). Мали вернути на 9 січня. По відправі у Баркові на Собор Пресвятої Богородиці, я з Ярославом Москаликом поїхав до Білого Бору, щоб спільно всі разом з парафії вертали до Любліна. На місці виявилось, що Зенек Миц і Іван Лайкош хочуть до кінця святкувати в хаті. Запропонували, щоб всі залишилися. Я сазав, що мені це не пасує. Попрощався вже в хаті. Зі собою мав все на дорогу.Не було також і де залишитися. До хати не хотів вже вертати, отож сам поїхав до Любліна. Інші доїхали пізніше. Не було б того, якби відразу постановлено, як довго будемо святкувати. Тут вийшла моя вада:  твердість у дотриманні раз даного слова. Під кінець січня 1980 р. почалася моя перша сесія. Були заліки і іспити. Не здав надзвичайно, але і не мусив перездавати. По іспитах зміна кімнат. Попав на долину, також до великої кімнати. Знов сам. З попередньої кімнати прийшло нас трьох, а в кімнаті всіх дев`ять.Під час іспитів приходить страшна вістка - помер о. Зенон Дрозд. Похорон 12 лютого в Слупську. Вміж часі довідуємося, що наш парох о. Ярослав Мадзелян мав випадок і є в лікарні. Всім, хто хотів, дозволено поїхати на похорон. Поїхав найскорше, як було можна. Заїхав до батьків. Там кажуть, що о. Ярослав виходить з лікарні. Поїхав до Білого Бору, але пароха ще нема. Невдовзі парафіяни його привозять. По відвідинах їду до Слупська. Вночі знаходжу костел, де спочиває тіло померлого о. Зенона. Людей багато. Моляться і співають пісні. На переміну Віктор Головач і Богдан Пушкар читають псалми. По півночі почув втому. Друга ніч без сну. При захристії був катехетичний зал і там, сидячи, трохи подрімав. Рано на похорон прийшло дуже багато людей і майже всі священики; по відправах питомці віднесли тіло померлого на недалеке кладовще. Бачив смуток знаної мені родини. Сам також дуже це переживав. Вночі маємо поїзд до Варшави. Більшість вагонів неогрівана. Мороз на дворі щораз більший. Там, де тепло, людей багато. Вирішили, що краще їхати на стоячи, ніж сидіти і мерзнути. Якось вдалося знайти місця. За хвилину прийшов кондуктор і скоро я заснув. Проснувся як доїжджали до Варшави. Після повернення з похорону здавав відложений іспит з історії Церкви. Почалися також відправи вечірні, головно великої перед святами і неділею.Спочатку вели старші, ми лишень помагали дещо співати  незмінні частини. Божественну Літургію  мали десь раз на місяць, як приїхав якийсь священик.Часто приїжджав мій парох о. Ярослав, але пізніше перестав, бо йому заборонено. Ніби мав злий вплив на питомців. Частим гостем був також о.Василь Червінчак. Приїжджали і інші священики з викладами і при нагоді служили нам Літургію, як о.Борис Балик ЧСВВ. Кілька разів був також генеральний вікарій о. митрат Стефан Дзюбина. На Великдень до білобірської парафії приїхав о. митрат Стефан Дзюбина, заступати о. Ярослава, котрий пішов до лікарні, бо відновилися наслідки випадку. Вернувши до семінарії по святах, я купив собі радіомагнітофон, але довго ним не натішився. По місяці його вкрали. Підозріння падало на одного, що недавно відійшов з семінарії,  але мав дозвіл закінчити рік. Зголосив це ректорові. Ректор Ґренюк попросив, щоб не повідомляти міліції, а скоріше сконтактуватися з посудженим і справу полагодити полюбовно. Не вдалося. Я мав тоді чергу і не міг піти. Пішов Михайло Бундз, Богдан Пушкар і Іван Добощак. Підозрюваного не застали в кімнаті на станції. Взяли під застав його речі і сказали господині, щоб він як найскоріше зголосився. Прийшов з міліцією. Відгрожував нам. В присутності о. ректора і міліції речі йому віддали і пояснили, чому так вчинено. Пізніше виявилось, що він був насланий через СБ. Нас всіх викликали на комісарят при вул. Нарутовича. Запропонували, щоб відкликати посудження у крадежі, а вони забудуть, як наші хотіли це полагодити. За порадою о. ректора я відкликав зголошення крадежі.Пізніше дехто мав претензії, що ми накоїли. Найважніше, що все добре скінчилося і ніхто не потерпів, крім моєї втрати.
Літня сесія також  непогано мені пішла. Довідалися, що знов є кількох кандидатів до семінарії. По їхніх іспитах мали ми тепер вакаційну зустріч в селі Скороґощ на Опольщині, у латиньського священика Богусяка, що був знайомим о. Мартиняка.

Ми молодші проживали у великому катехитичному залі. Старші побіч у менших кімнатах. Там багато було німців, що залишились, не виїхали як їх виганяли. В околиці також можна було зустріти трохи українців. Костел був мальований на взір церкви через екіпу п. Добрянського. Місце було не найгірше, але зле приготовано заняття. Просто за багато було вільного часу і ми нудилися. Один раз застрайкували кухарки, бо ми не хотіли всього їсти. Їх спосіб варення нам не відповідав. Скільки пізніше було перепрошування. Ніхто не нарікав. Як не смакувало, то не їв. Вони ображені, що трудяться, а ми того не доцінюємо.

В тому часі в Лігниці померла мати о. Мартиняка і всі поїхали на похорон. Вибралися старим автобусом, який в дорозі поламався. До Лігниці добиралися хто чим міг. Я мав ще додатковий клопіт, бо відповідав за вінець. Не подобалося мені те, що перед нашою відправою була відправа в обряді латинському. Назад вертали вже поїздом. Також були пригоди, бо дехто не встиг висісти на відповідній зупинці і заміст п'ять кілометрів вертали двадцять п'ять з самого Ополя. Ішли на весело і по дорозі списала їх міліція.В Скорогощи мав можливість познайомитися з о. Сергієм Ґайком.

1980/1981. Семінаристи листи пишуть

Вакації як звичайно минули заскоро. До семінарії не вернув Зенко Миц. Прийшло нових шістьох. Двох по трьох тижнях вернулися до хати. Пізніше наступні. До вакації лишився лише один Петро Гудко.
Як нас було вже більше, почалися регулярні відправи наших богослужень. Щоденно були вечірні.В неділі пополудні Акафісти, а вранці утрені в якомусь вільному залі. Все служили самі, а для вправи визначені читали єктенії та стихири.

Мені з наукою було якось легше. Вже трохи привик до нових предметів.Новим була лишень грека. Інше було подібне до попереднього або те саме, що минулого року.Було також краще, бо привик до семінарійного життя. Випросили у влади вчителя старослов'янської та української мов пофесора з УМЦС п. Михайла Лесіва. По вакаціях Богдан Пушкар, що поїхав в Німеччину працювати, привіз до семінарії друкарську машинку з українськими літерами. Скільки було втіхи, як ми вчилися писати. Один стукав, а інші підповідали, де є відповідна літера. Все-таки написали листа до Патріярха Йосифа. Отримали подяку і слова підтримки. Одержали також листа - привіт від питомців з Америки. В січні також було письмо о. митрату Стефанові Дзюбині в справі вияснення, які закони нас обов'язують і яких традиціїй  маємо придержуватись. Головно йшло про те, чи священик може бути жонатий. Заторкнутий  був також патріярший устрій нашої Церкви. У наших настоятелів викликало це велике обурення, як питомці сміють про таке щось не тільки думати, але мають відвагу говорити, а писати, що того допоминаються, то було не до прийняття. Того листа я особисто завіз о. Дзюбині.Прочитавши листа заявив, що то напевно робота Богдана Пушкара. Помилявся. Найбільший вклад мали Віктор Гововач, Богдан Піпка та Іван Добощак.

Невдоволення прийшло пізніше. По сесії приїхав до нас о. Іван Мартиняк.Видно було, що є підденервований. В часі проповіді на Божественній Літургії в різкий спосіб говорить, що Пушкар не є вже в семінарії, бо його викинено. Для нас шок. Як так можна з гнівом служити Літургію. В часі того інциденту був присутній отець духовний Станислав Моєк. Людина дуже приємна. Він сам був здивований таким рішенням. Ми були заломані. Спів вже не пішов. До Святого Причастя спочатку не було охочих. Перший пішов Юліян Гойняк і більшість за ним, але не всі. Отець Мартиняк пішов до ректора Ґренюка. Мабуть сказав про своє рішення. Не хотів вже з ніким зустрітися і скоро вийшов з семінарії. Пізніше довго не приїжджав до Любліна. Отець Моєк заспокоював нас, бо ми не хотіли погодитися з таким трактуванням. За якийсь час викликано Пушкара до ректора. Пізніше сказавв нам, що ректор нічого до нього не має, але мусить сповнити волю наших. Дозволено Богданові закінчити рік науки.

По тій події попереджували  нас, що як не буде спокою, то всіх нас або викинуть з семінарії або порозкидають по цілій Польщі, щоб ми не мали зі собою контакту. Серед священиків про нас пізніше говорили з погордою „східняки" або „патріярхальники". Дехто дивувався, чого ми хочемо. А ми хотіли тільки, щоб наша Церква одержала вкінці те, що їй обіцяли на останнім Соборі. Видно що інше обіцяти, а що інше дотримати слова. До вакацій майже ніхто нас не відвідав. Пам'ятаю тільки приїзд о. Стецури і о. Червінчака.
13 травня 1981 р. як в семінарії розійшлася вістка про замах на життя Папи римського, розпочалися молитви за його здоров'я. Також різні чутки приходили щодо здоров'я примаса Вишинського, найчастіше що є щораз гірше і хто має бути наступником. З хвилиною смерті примаса втратив свою функцію генерального вікаря о. митрат Стефан Дзюбина. Став тільки Препозитом капітули в Перемишлі. На похорон кард. Вишинського приїхав з Риму коадютор Патріярха Йосифа митрополит Мирослав Іван Любачівський. По похороні відвідав нас у семінарії. Лишив трохи доларів, які призначено на нашу скромну бібліотеку. Наступного дня, 4 червня 1981 р., в Перемишлі відбулися єрейські свячення  двох кандидатів: диякона Михайла Бундза (що в латинському обр'яді був рукоположений у Любліні) та Богдана Піпки. Рукоположення відбулося в латинській катедрі, бо не „годилося", щоб митрополит відправляв в звичайному храмі. Я з Москаликом керував людей з храму, де відправлялося, на нове місце. Були гарні слова привітання від о. митрата Стефана Дзюбини. Від виселення в 1947 р. вперше легально міг приїхати до Польщі наш єпископ.Я бачив сльози на очах багатьох людей. Спершу рукоположено на диякона Богдана Піпку, а опісля двох дияконів на священиків. В часі Літургії було трохи замішання. Старші священики забули, як служиться Архієрейську Літургію, а молдші не знали. Прислуга також не справлялася добре. Найважніше, що все якось відбулося. Було чим гордитися - прийняти рукоположення від свого владики в рідному обряді.

Так багато переживань було на кінець другого року науки. Два тижні перед закінченням Москалик здавши іспити пішов на операцію очей. Дякувати Богові, все добре скінчилося. На початку вакацій я поїхав до брата до Команчі. Якраз мав приміції молодий ієрей о. Михайло Бундз. Вакаційні зустрічі заплановано в Кошаліні у о. Володимира Пирчака. Багато занять зі співу мали з п. Ярославом Полянським. Вчив нас хорового співу. На закінчення зустрічей на недільній Літургії співали ми кілька частин. З великим пережиттям якось вони вийшли.На богослуження їздили до храму в центрі міста, де наші відправляли. До моря було також недалеко. Як погода дозволяла, їздили до Мєльна над море. Занять було менше, бо чого могли нас навчити ті, що самі не мали можлиаостей добре вивчити обряд. Ці вакаційні зустрічі були останніми.

1981/1982. Між комплексами уніятства і спрагою автентичності

По вакаціях відійшли з семінарії Здзіслав Бігун і Андрій Хіта. Богдан Прах пішов на канонічне право, але після року вернувся. Починало нас 12, по двох роках лишилося вісьмох. До семінарії прийшов ще один кандидат з парафії Барково Євген Попович. Новий академічний рік почався традиційно на обміні новинами. Прийшла чутка, що як не буде покори то зроблять з нами порядок. Отець Майкович на конференції сказав, що ми не можемо відрізнятися від римокатоликів, бо ж серед них проживаємо і вони роблять велике добро, що дозволяють нам вчитися в таких добрих умовах. А як не маємо відрізнятися то треба всім. хто носить бороду, поголитися (між іншими і мені). Ніхто хай не сміє ности ряси. Підрясник має виглядати як сутана - з гудзиками на верху. В присутності поляків не повинні ми говорити по свойому. На латинських богослуженнях не вільно нам хреститися по східному - тільки як латинники (на ліве рамено). Навіть нам показав, як це робиться, якщо хтось не знає. Не вільно нам робити малих поклонів, тільки приклякувати. Слухаючи це, підсміхувалися. Але також дивувалися, на що здатна людина - для кар'єри відректись рідного. На нашій Літургії не вільно нам стояти, тільки мусимо клякати, як є в традиції. З дечим погодилися. Я зголив бороду, дехто „відповідно" хрестився, головно як мали чергу в служіннях. Дехто „забув" поклонитися і приклякнув. Якийсь час так тривало. Пініше все вернуло до норми. Спів богослужень, особливо вечірні та акафістів, був щораз кращий.На жаль не всі хотіли в них брати участь. Мали ми двох „запалених спортсменів" що воліли піти грати в м'яч, ніж на богослуження. Хотіли ми мати  кращі умови  життя і ширші можливості пізнавати свою церковну традицію. Старші знайшли величезну хату, що була на продаж, ідеальну для наших потреб. Наша влада не погодилася на це. Головним аргументом проти було те, що нам не під силу таку хату утримати, бо хто буде варити, прибирати, пильнувати, виховувати. Завжди чогось або когось бракувало.

В половині листопада приїхали до нас священики з Риму. Був це канцлер Патріярха Йосифа о. Іван Дацько та студит о. Гліб Лончина. Довго з нами розмовляли, пояснюючи, що багато є труднощів в зберіганні закону. Треба терпеливоті і посвяти, бо не завжди те, що ідейне і законне має бути найважніше. Коли не визнають паріяршого устрою, треба все робити, щоб тим жити і не знеохочуватися. Колись прийде час і буде патріярхат. Не дозволяють жонатих висвячуватис - треба терпіти, бо священиків бракує. Добро вірних маємо передкладати над своє. Давали приклад з себе, що також були в такій ситуації і як вибрали. Головно дискусію вели старші, ми молодші в більшості слухали. Старші говорили, що краще придержуватися своїх законів і звичаів, а не тих накинутих часто силою. Краще мати жонатих священиків, як має бракувати. Отці повідомили нам також, що в Римі є Роман Врущак, котрий приготовляється до священства. Як довідалися, він був рукоположений самим Патріярхом Йосифом. Попрощалися, залишившися при своїм. Ми, що хоч є труднощі,  треба зберігати своє.Чужі на певно не поможуть, а будуть радше перешкоджувати.

Зродилася думка, щоб в каплиці, деми молилися, було бодай символічне церковне оснащення. Іван Лайкош прийшов до мене з пропозицією, щоб зробити тетрапод і аналой. В один вечір я зробив технічний рисунок з вимірами, що і як має виглядати. Проект сподобався і Іван пішов до ректора Ґренюка просити дозволу. Ректор погодився, бо не бачив в тому нічого злого. Через два тижні семінарійний столяр зробив, що просили. Ми були вдоволені, бо можна було поставити свічку на тетроподі, а в часі вечірні не треба було тяжких книжок тримати вже в руках.

До часу все було добре. Все змінилося, коли приїхав о. Майкович. Як побачив нові „меблі" відразу змінився. Спитав чому без його згоди, змінюємо вистрій. Пізніше старався довідатися чия це „заслуга". Не мав смілості спитатися ректора Ґренюка, а „добрі люди" не знали. Мала бути Літургія, але не сталося так, бо о. митрат „не мав вже часу" правити. Так був вражений нашим вчинком. Ще недавно наказував нам, щоб нічим від римокатоликів не відрізнятися, а тут „смаркачі" хочуть мати церковний вистрій. Мабуть, коли б знав, хто постарався про тетрапод і аналой, зробив би все, щоб позбутися їх з семінарії. На наше щастя, Івана Лайкоша і мене, так не сталося. Ще раз побачили ми, що більше помочі маємо від чужих, як своїх. На тетрапод постаралися про свічник, відповідні свічки (що купували у православній церкві), обрус, ікону. Деяки книги - тріоді, мінеї - випожичали в семінарійній бібліотеці. Деяки мали вже свої.

Комусь зі старших вдалося здобути книжку „Погром в Україні" про репресії  над українськими діячами з боку комуністичної влади. Вдалося також на ксеро цю книжку помножити. Мали ми доступ також  і до інших публікацій про українські справи, історичні та сучасні. Пам'ятаю, як по впровадженні воєнного стану ховали ми ці публікації, бо боялися ревізії. Заносили на горище і загрібували в землю, що була на піддашші. Пізніше то, шо мені призначено, я виносив поза семінарію і палив. Раз більшу кількість тих книжок вивіз до Зембожиц і в лісі спалив. Палив по трохи, щоб багато диму не робилося, бо чути було як кружляв літак.

Політична ситуація ставала більш напруженою. Говорилося про численні виїзди, про провокації. Місцем,  де ми часто ходили, була домівка УСКТ. Брали участь у репетиціях хору, приготовляючись до Шевченківського вечору. Коли в суботу 12 грудня вернулися до семінарії, на коридорі зустрів нас ректор Ґренюк і сказав, що Богдан Трояновський мав операцію і треба довідатися, де він і як почувається. Пішли на швидку допомогу, але там нічого не знають, бо всі лікарні чергують. Порадили шукати. Знайшли його щойно в клініці. Був по операції апендициту. Спочатку не хотіли нас пустити. Як пояснили, що о. ректор нас прислав, могли на коротко відвідати хворого. Як вертали до семінарії був вже пізний вечір. Здали ми звіт о. ректорові з нашої місії. Здивувала нас велика кількість війська на місті. Думали, що то може якісь маневри. Вранці будить нас тривога в семінарії:  впроваджено воєнний стан. Влада закликала, щоб не робити ніяких дурниць. Ми слухали радіо, перш за все Вільну Європу.  Заскочення було цілковите. Ніхто не знав що буде. Вечером по телебаченню повідомлено про завішення занять в школах і на академіях. Наказували вертати домів. Семінарійна влада постановила не слухати тих наказів, пояснюючи, що семінарія це замкнене (відокремлене) місце науки і не мусить стосуватися до наказів влади. Портєри мали вихідні, а на прохідній чергували семінаристи. Звичайно було там трьох. Двері обв'язково були зачинені. В понеділок на обіді довідалися про страйки. Вечером було чути, як їздять танки. Страх був великий - що буде далі? У вівторок довідалися про розбиття страйку в Свідніку, про жорстокість міліції і ZOMO. В середу на обіді попросили, щоб  купити хліб страйкуючим в FSC. Кожний купив один хліб, що не викликати підозрінь. Вечером повезли це на завод. Щоденно довідувалися про нові пацифікації.

В четвер приїхали транспорти з пачками на свята з Заходу. Було 4 ТІR-y по 20 тон. Мене також визначено до розвантаження дарів в складах єпископської курії. Було нас хіба з 20. Справно нам це пішло. Пізніше транспортів було дуже багато, часом і три в тижні. Часто ми працювали в часі занять.

В п'ятницю 18 грудня 1981 р., маючи  необхідні для переміщування перепустки, семінаристи розїхалися до рідних домів. Першим поїздом до Варшави доїхали без клопоту. Наступний поїзд до Колобжегу, яким мали їхати, мав бути через годину. З технічних причин пересунули виїзд  о годину. І так 6 разів. Цілу ніч ми мусили чекати на вокзалі Варшава Східна. Поза вокзал не можна було вийти, бо там комендантська година. Ніхто не хотів піти на 48 годин ув'язнення. А ів почекальні не було спокою. Щораз приходив патруль і декого перевіряв. Я з Іваном Добощаком, щоб не спати, ходив. Перто Гудко сидів на лавці. Патруль нас, що ходили, не чіпав, а Петра вилегітимували. А що все мав в порядку (перепустка), залишили в спокої. Бо тоді їздили кур'єри між тими, що страйкували, і перевозили вісті.

На Літургії у Білому Борі 20 грудня відбулися облечини. Ніяких кабаретів не було. Просто о. Ярослав казав нам: мені, Іванові Лайкошові та Ярославі Москалику одягнутися - убрати сутани і так служити до Літургії. Перед нашим Різдвом трохи „попустили" з ригором воєнного стану, бо був спокій. Повернення по феріях - це розповіді про облечини та події воєнного стану. Найцікавіші мав у Куляшнму Мирон Михайлишин. Була гостина і забава, а семінарист був першим танцюристом. По сесії як звичаийно була зміна кімнат.
В домівці були зустрічі перед Шевченківським вечером. Нас просили,  шоб остерігатися провокацій. Якось вдалося пережити без клопотів. Зима була довга і сувора. Тому часто ми їхали в кількох на Зембожице, щоб по леді походити, відпочити і розслабитися. Як було тепло то приходили, щоб попливати каяками. Не так часто, бо були іспити літньої сесії і не завжди можна було знайти вільний час. При добрій погоді я готувався до іспитів па балконі на даху. Можна було загоріти на сонці і в спокої на повітрі повчитися.
Літню сесію вдалося здати, але виїзд на вакації не був радісний. Обіцяли „порядки", але без конкретів. В кожному разі на новий акадeмічний рік не вернули: з нашого року Богдан Трояновський, а зі старшого Іван Добощак і Петро Вірхнянський. Приємною вісткою було те, що знов багато кандидатів вибирається до семінарії. Цілі вакації ми чекали, які то новини почуємо.Велася „ психологічна війна ".

1982/1983. Ректор зі Львова або кресов`янин, що цінував Схід


Мала місце також зміна семінарійного проводу. Новим ректором став о. Мєчислав Бжозовський,  львів`янин, префектом о. Юзеф Щипа. На четвертому році я став вже „найважніший" в кімнаті - інструктором. Почав також ходити на університет на заняття до о. проф. Гринєвича. Очевидно за згодою семінарійної влади. Старалися так робити, щоб не підпадати і мати оборонців проти наскоків наших. Кілька разів це придалося. Нашим деканом з номінації став Йосиф Улицький. Прийшов з новими вістями, що були трагічними - не можемо мати своїх богослужень і співів, а маємо ходити на латинські. Ми розкололися. Частина послухала і перестала ходити на наші вечірні і Акафісти. Частина, між іншими всі від о. Ярослава Мадзеляна, постановила заризикувати - або будемо триматися свого або викинуть нас. Нам було все одно. Найгірше  було, коли ми молилися, а деякі „втички" приходили подивитися хто є на молитвах в каплиці, а пізніше йшли на латинські богослуження. В суботу була велика вечірня. Богослуження почалося набагато раніше як у латинників, щоб скінчити перед фільмом. Спів нам виходив не найгірше. Ректор Бжозовський, ідучи на вічірні молитви, почув спів в каплиці і зайшов подивитися, що діється. Сподобалося йому і був до кінця. На свої не пішов. Коли Йосиф Улицький пішов в понеділок запитатися, чи можемо молитися по свойому, то не тільки ректор погодився, але і наказав , що ми повинні молитися в рідному обряді. Знов наша впертість і рішення ректора були не до вподоби о. Майковичу. Ще раз ми підпали. Двічі до семінарії приїхав о. Романик. Перший раз пробував нас вчити співати те, що ми знали - напівів воскресних. Ми робили собі кпини. Ми з Москаликом сіли з боку і спеціяльно фальшували. Коли синкел здогадався, хто це робить, просив нас не співати, а інших похвалив, що добре вийшло. Другий раз було так само і більше не приїжджав.

Майже від початку Богдан Дрозд зайнявся наукою співу і веденням хору. Я співав в тенорах. Постав камерний хор, але ми ніде не концертували. Гарний голос мав Мирослав Свєнціцький, а також Андрій Сорока. По вакаціях я вернув до семінарії з бородою. З більшим музичним потенціалом ходили ми на репетиції до домівки УСКТ і приготовлялись до шевченківського вечору. Далі проби вів п. Хамратович. Презентація нашого труду відбулася по зимовій сесії. На вечорі присвяченому Тарасові Шевченку в 1983р.  було трохи людей.

В часі концерту прийшов один чоловік з добрим  фотоапаратом і робив знімки всім присутнім. Відразу ми здогадалися, що напевно був з безпеки.
Так помалу прийшло до кінця шкільного року. Вакацї - це час коли можна було відпочити від семінарійного режиму, але не до кінця. Прийшла вістка, що диякон Йосиф Улицький стає в священство – знов, після дияконату, у латинському обряді,  і ще раз в Любачові. Я вперто не підтримував такого рішення. Можна було поставити вимогу - у свого владики. Так не сталося.

1983/1984. Per aspera ad astra (крізь терни до зірок)


По вакаціях 1983 року я був вже на п'ятому році. На наш рік прийшов Андрій Чорний, який вчився у перемиській семінарії. На початку був перестрашений. Якось тяжко було йому навчитися вести наші богослуження. Страшно все переживав.

Час семінарійного життя плинув помалу. Я часто ходив до бібліотеки збирати матеріяли до магістерки, яку пробував писати у проф. Гринєвича. Богослуження вели почергово, по одному тижневі. Один старший і один молодший. Спільно хотілося якомога багато навчитися і співу, і уставу. Старався всім помагати і пояснювати як найбільше. Найгірше було, коли хтось не прийшов спитатися, а брав не те, що було потрібне в богослуженнях - стихири чи тропарі. Часом теба було стосувати трохи жорстокі методи, але все заради ефективної науки. Пізніше те придавалося. По році запускання бороди прийшов наказ її зголити. Спочатку крутив я як міг, щоб не бритися. Тоді митрат давав мені гроші на жилетки. Очевидно я їх не прийняв. Наступного разу привіз мені жилетки - я також їх не схотів. Вкінці рад-не-рад по останнім остереженні зголив бороду, але вуса залишив. Коли знов приїхав о. Майкович, питається мене, чому я не оголився. Я відповів, що зробив те що мені казали - зголив бороду, а про вуса ніхто нічого не згадував. Почув відповідь, щоб я не був такий мудрий, бо треба мені зробити те, що наказують. Найгірше було те, що полякам не перешкоджувало, а наші чіплялися. Ми мали не відрізнятися. Навіть ректор Бжозовський говорив мені, що їм то не перешкоджуєколи у нас така традиція, але наші вимагають і треба їх бажання сповнити.

Перед виїздом на Різдво повідомлено нас з п'ятого року про нижчі свячення, що мають відбутися третього дня Різдва. Але то було сказано так, що я тим не перейнявся. Свячення мав уділити генеральний вікарій примаса Польщі на південну частину о. митрат Іван Мартиняк. Чи свячення від  священика є дійсні, ми того не знали. Нас трьох з парафії –  я, Ярослав Москалик та Іван Лайкош, не поїхали до Перемишля. Приїхали у визначений час до семінарії і чуємо, що з нами буде зле і мабуть нас викинуть, бо легковажимо владу. Через два тижні приїжджає о. Майкович.Зустрічі з семінаристами не було. По від'їзді митрата кличе мене ректор Бжозовський і заявляє рішення. Протягом трьох днів маємо опустити семінарію, але оскільки ми не провинилися перед поляками, він як ректор дозволить нам закінчити семестр. Це було на тиждень перед першими іспитами. Просив також, щоб ми не маніфестували незадоволення.

Почалися пошуки квартири на три особи. Спочатку з оголошень в газетах, але не було відповідньої. Ходили по різних місцях, питали і нічого. Вкінці о. Моєк дав нам стару газету, де було повідомлення про кімнату на три особи. Я поїхав з Москаликом подивитися. Взяли її. Зрештою не було виходу.

В суботу під час занять ми випровадилися. Почалося інше життя. Приходили до семінарії лише на іспити і старалися інших на наражувати. Свої строї - сутани - тримали в Богдана Праха, що тоді проживав настарому гмаху". Я мав проблеми тільки з іспитом з канонічного права у єпископа Камінського. Пам'ятав, що бачив мене день перед випровадженням не на заняттях, а на коридорі, коли виходив із залу після занять. Одержали також ключі від домівки і там часто ходили. Часом кожного пополудня. Там також зустрічалися з хлопцями з семінарії.

Коли поздавали іспити, ми поїхали в трійку до Варшави до о. Романика, вікарія для півночі, просити дозволу на закінчення п'ятого року. На наше щастя був там також о. митрат Мартиняк. З дуже нецікавою міною вислухав нас і, видно, хотячи позбутися нас, погодився на дальшу нашу науку. Отець Романик сказав, що не його діло давати дозвіл, бо від того є ректор. На запитання, чи не має нічого проти, погодився на нашу науку. Я з Москоликом поїхав до Перемишля, до о. Майковича. Там нас зустріло холодне прийняття зі сторони митрата. На початку булорутинове" питання - „а ви тут чого прийшли?" Вислухавши нас, посадив за стіл, почастував вечерею і майже нічого не говорив. Ми хотіли одержати дозвів на письмі - щоб пізніше мати чимпідпертися" і піти собі. На жаль дозвіл міг бути виданий щойно вранці. Мусили ми ночувати. Але поки пішли спати довший час сиділи в гостинній кімнаті, де телевізор був дуже голосно наставлений на якусь українську програму, а митрат сидів за столом і щось писав, мабуть якусь проповідь. І так сиділи в мовчанці. Що іншого було робити? Вранці ми були щасливі, що можемо вийти з відповідною посвідкою з так холодного місця.

Коли ми вернули до Любліна,покликав нас ректор Бжозовський і заявив, що дозволяє нам закінчити студії під умовою, що не будемо ходити на заняття і мало контактуватися з іншими семінаристами. Коли довідався, що і наша влада на це погодилася, був дуже вдоволений. Не мусив тоді тлумачитися перед нашими зі своєї доброти.
І так почали останній етап науку без участі в заняттях. В травні довідалися, що можемо здавати також і шостий рік. Як здати дві сесії, коли не брали участі в заняттях і не мали нотаток? З великим трудом, з заліками і іспитами що три дні (часом щоденно) якось вдалося все завершити.

Проживали на Константанові. Сніданки і вечері робили собі самі, на обіди ходили до бару, де вміру дешево і смачно можна було з`їсти. На господарів також  що нарікали. Дехто нас відвідував. В нашій обороні наші товариші семінаристи вислали письмо до влади. Мали трохи неприємностей, але все щасливо закічилося - нікого не усунули. Все-таки ми мали контакт з семінарією. Старалися однак тих відносин не надуживати.

В часі Великого Посту у отців Василіян у Варшаві був концерт хору з Лігниці. Якраз проходили там реколекції, які закінчувалися в неділю. Провадив їх о. Майкович. Темою проповіді був примат папи і його непомильність. Для мене було це непорозуміння. Не ця тема, не в тому часі, не в тому місці.

Семінаристам не страшна залізна завіса

Після Великодня почалися старання наших п'ятьох товаришів з року, що лишилися в семінаріїпро рукоположення нашим єпископом в  рідному обряді. Наші митрати були тому противні. Давали приклад Йосифа Улцького, що нічого не втратив прийнявши  свячення від латинського єпископа. Самі зацікавлені мусили старатися і контактуватися з архієпископом Мирославом Марусином в Римі, секретарем римської Конгрегації для Східних Церков. Хоч були труднощі, все вдалося їм полягодити: і приїзд архієпископа і його відвідини в багатьох парафіяхТакож в тому часі о. Пирчак організував прощу до Риму. І ми хотіли поїхати, щоб, де треба, представити свої прохання. Отець Пирчак погодився. Потім, коли сказав о. Романикові що ми хочемо їхати, отримав заборону нас брати. Головний аргумент - що ми хочемо залишитися на заході. Наші запевнення, що хочемо тільки подивитися, нічого не дали. Лишилися без перспективи на майбутнє. Свої нас не хочуть і чинять все, щоб ми знали від кого залежні. Якось з трудом, часом за другим разом, здавали іспити з двох семестрів: закінчення п'ятого року і з шостого. Вже не мало значення на яку оцінку здасться, важніше було зачислення, бо вже наступний іспит, часто наступного дня. В призначеному часі все вдалося здати з іспитів, а також вивезти всі свої речі з семінарії. Найгірше було з книжками, бо вони були тяжкі, а пачки не могли мати більше як 10 кілограмів. До кінця червня все вдалося полагодити. Коли біля 20 червня я приїхав до хати, бо помер мій стрико, о. Мадзелян вислав мене до Лігниці до о. Матриняка і до аєп. Марусина, що відвідував Лігницю, з запитаням, чи маю шанс в майбутньому стати священиком. Отримав підтвердження. Мусив також служити до Літургії. З Лігниці  їхав поїздом до Любліна. Та третя ніч без сну була вже страшна.

Кінець червня - приїзд архієпископа Мирослава Марусина. 30 червня на дияконат наших п'ятьох товаришів вибралися в трійку - ми прокажені. Я мав фатоапарат і робив знімки. Коли по дияконаті я з Москаликам сидів в коридорі за захристією на вікні, чекаючи на рукоположених дияконів, щоб їм зложити побажання, перший вийшов о. митрат Мартиняк і спитав, чи нам не шкода, що не отримали свячень. Ми відповіли, що ні і що ще трохи почекаємо. Ми не благали, як того певно очікували, ані не бідкалися, яке то нас нещастя спіткало. Дальше були собою.

В неділю 1 липня 1984 р. перед полуднем було рукоположення в священство. Я очевидно дальше робив знімки. часто на два фотоапарати, бо просили мене інші, що так близько не могли підходити. По торжествах і зложенню побажань неопрезбітерам, ми вирушили до хати, бо архієпископ мав бути у Білому Борі, а о. Ярослав просив нас про поміч. У вівторок 3 липня Білий Бір прийняв аєп. Мирослава Марусина словами Патріярха ЙосифаДе є Церква, там є наша душа, там є і наш народ..." І як звичайно всюди було багато вірних і зичливе прийняття, бо це перші офіційні відвідини нашого єпископа від 40 років. На жаль, на жодних приміціях я не був. Тільки один Юліян Гойняк прислав повідомлення-звапрошення, з якого я не міг скористати.

По празнику верховних апостолів Петра і Павла о. Ярослав Мадзелян зорганізував в НовиціСарепту". Головна база була в давній корчмі. Ми спали в шатрах. Найгірше було з харчами, що їх треба було сім кілометрів нести на своїх плечах з Устя - просто не було чим возити і не все можна було купити, бо дальше була ера карток. Багато ходили по горах, а радше до сусідніх сіл. Пішли також на другу Лемівську Ватру до Чорної. Відвідали також і Білянку з музейом  у п. Стефановського.

О. Мадзелян старався нам помагати. Перед празником Різдва Богородиці сказав, щоб ми рішилися, що хочемо робити. Якщо хочемо бути священиками, то повинні переконати нашу владу, що того гідні. Треба нам вчити катехизи. Іван Лайкош вибрав Ельблонг, Ярослав Москалик мабуть Білий Бір, а мені митрат запропонував Лігницю, де 9 місяців я вчив катехизи, помагав співати на богослуженнях і часто як водій возив о. митрата. Під кінецьзаслання" я отримав дозвіл стати священиком. Знов приїхав аєп. Мирослав Марусин.
Під кінець червня 1985 р. був фестиваль у Сопоті. Нас трьох було на огляді пісні по дорозі до Перемишля. Від понеділка 1 липня були реколекції перед рукоположенням. „Найважнішою подією" було підписанняґлейту", що приймаєтьсядобровільно в безженному стані". Зрештою, не було виходу. Мені додатково казали оголитися.

Вже на дияконат приїхали наші запрошені гості - ближча і дальша родина. В суботу 6 липня о годині 9 розпочалася Божественна Літургія з рукоположенням в дияконат. Вечером запрошено нас на вогнище. В неділю від самого ранку нервові приготування. Щоб вмитися, в хаті на Шопена треба було чекати в черзі, бо людей багато, а лазничка одна. Приготування тривають. Як дар від о. Мадзеляна нас трьох з білобірської парафії одержали світлі ризи, але постановили, що всі п'ять: я, Богдан Прах, Іван Лайкош, Петро Гудко і Ярослав Москалик будемо в однакових ризах. Всі ми були облачені дуже гарно і однаково у парафіяльні вишивані ризи. Мав вимушену честь до рукоположення іти першим. Раз, що тоді був найстаршим, а два, щоб показати що і як робити, бо всі вважали, що я найкраще знаю обряд.
По Божественній Літургії перед церквою довгий час родина і знайомі складали побажання з традиційним многоліттям. По обіді поїздом вертали до хати. В наступну неділю, 14 липня, мали бути приміції в Баркові. Мали у двохя і Ярослав Москалик, що походив з Баркова, а я мав 24 кілометри. Погода не підвелатак само гості. Рано, слухаючи Літургії з Ватикану, вдруге почув проповідь з рукоположення. Відтворили її з магнітофону. На приміціях проповідував о. Мартиняк. Наступна неділя, 21 липня, приміції в лігницьких парафіях, а остання, 28 липня, у Білому Борі. Знов у двох, бо Іван Лацкош десь поїхав. Не мав хто говорити, то я мусив сказати першу проповідь; кажуть, що не була найгірша.

З початком серпня треба було поїхати на призначену парафію. Мене декретом скерували до Перемишля. Москалик до Битова,  Гудко до Слупська, Лайкош - Ельблонг, а Прах до Горлиць.

Приїжджаю до Перемишля а на Шопена 8 застаю закриті двері. Митрата Майковича нема. Мусив почекати. Одержав кімнату на горищі, бо помешкання, яке винайняли для мене, не було ще готове. Зараз в суботу вінчання Володимира Боднара із Вірою Ковальською. В неділю о годині 11.00 маю мати першу Літургію. Митрат поїхав десь в терен, а я мав вранці піти занести оголошення о. Дзюбині і сісти в сповідальницю. Але не можу вийти, бо двері, що ведуть на горище, зачинені на ключ. Що робити? Виважую двері. Вдалося. Футрина слабо тримала. Іду до головних дверей, які також зачинені. Час біжить, а я ще в хаті, бо не можу вийти. В кухні знаходжу якісь ключі і вдається мені відчинити в підвалі двері від каплиці і на зовні. Я вже вільний. Пішов на Літургію, яку правив о. митрат Стефан Дзюбина. Все інше з приміціями було як заплановано. В понеділок я поїхав заступати Івана Піпку до Команчі, бо він був в США і збирав гроші на будову нової церкви.

В Команчі хата велика - багато кімнат, але зачинених. Відкрита тільки невелика канцелярія. Там мав все: спальню, їдальню, гостинну, канцелярію і катехетичний зал. Там навчився скоро стелити ліжко. Часто, коли ще спав, чути дзвінок. Не знати хто і по що приходить. Скоро треба було кімнату привести до ладу - добра школа життя.

Як вмів помагав при будові, але якфізичний", бо все провадив о. Майкович. Зрештою я не хотів втручатися, бо був тільки на заступстві. Найгірші були доїзди в терен. Не мав свого авта, а на додаток бензин був на картки. Скільки мусив натрудитися і накомбінувати, щоб здобути паливо. З автом було легше. В половині вересня вернув Іван Піпка. Він заступав мене в Перемишлі, а я його в Команчі, бо така була воля пароха. На початку листопада я поїхав замість до Перемишля на заступство до Горлиць, де був до кінця 1987 р.

(заголовки в тексті від www.seminarija.pl)

 

Wielki Post:

pist

Семінарійні Хори

Mapa powołań

mapa powolaniowa 180