Вашій увазі пропонуємо Послання наших владик у Польщі в 50-ту річницю Акції "Вісла". Перше слово, яке могла взяти відновлена єрархія УГКЦ в круглу річницю депортації.

Дорогі в Христі!

Злочин виселення понад ста п’ятидесяти тисяч українців, скоєний п'ятдесят років тому, був одним із багатьох жорстоких випробувань, я і в цьому столітті довелося перенести нашому народові. В результаті виселення, відомого під назвою акція «Вісла», майже всі українські мешканці південно-східної Польщі, котрі споконвіку жили на своїй землі, опинилися на північних і західних землях цієї держави. їх розпорошено на великій території, яку було повернуто Польщі після Другої світової війни. Рішення виселити і приректи на асиміляцію непольське населення південно-східних рубежів країни тодішня влада прийняла ще задовго до смерті ген. Свєрчевського, яка послужила тільки претекстом для обгрунтування всієї акції. Цей ганебний метод боротьби і нищення цілих народів, яким є депортація, відомий і застосовуваний в історії, масово вживався в Совєтському Союзі і країнах ним поневолених. Таким чином акція «Вісла» є ще одним доказом того, що «тайна беззаконня», про яку пише апостол Павло в посланні до Солунян, постійно діє у світі, а в двадцятому столітті спричинила особливо багато страждань і знищень.

 Неначе передчуваючи трагічний вибух погорди народами і національними меншостями, папа Пій XII у радіо-посланні в Навечір’я Різдва Христового 1941 року, говорячи про новий лад, за яким тужать усі народи, вчив, що не може бути в ньому « придушення, явного чи прихованого, культурних і мовних окремішностей національних меншостей, перешкод і гальмування їхніх економічних можливостей, обмежування їх природної прокреації». Двадцять років опісля, папа Іван XXIII, ствердивши, що в сучасному світі доволі часто національні меншості живуть на території держави, «яка належить іншому народові», пише в енцикліці «Мир на землі», що «всяка діяльність, спрямована проти тих національних груп, яка має на меті обмеження їх сили і розвитку, є серйозним порушенням наказів справедливості. Це порушення стає ще серйознішим, якщо цього роду ганебні дії мають за ціль знищення якоїсь національності». Папа вчить далі, що «повністю відповідає вимогам справедливості ефективна діяльність з боку керівників держав для поліпшення ситуації і умов життя громадян, що належать до націоналних меншостей, а саме щодо їх мови, освіти, традиції, економічної ситуації і господарчої діяльності» (Мир на землі с. 94-96).

Врешті II Ватіканський Собор в подібному дусі навчає, що «в свідомості багатьох зростає прагнення, щоби шанувати права національних меншостей, які зі своєї сторони не можуть занедбувати обов’язків щодо політичної спільноти» (Радість і надія с. 73).

Цей самий Собор, говорячи про людську громаду, подає перелік усього, що є запереченням пошани до людини. Згадує тут і депортацію, яку ставить серед тих злочинів, що «ображають людську гідність». Згідно з навчанням Собору ті злочини є ганебними ділами «і якщо вони заплямовують людську цивілізацію, то більше ганьблять тих, що так поводяться, аніж тих, що зазнають такої несправедливості, а найбільше противляться пошані до Творця» (Радість і надія с. 27).

Основою гідності людини є те, що Бог створив її на свій образ і подобу. Образ Божий є у кожній людині. Сяє він також «у спільноті осіб, на подобу єдності Божественних Осіб» (Катехизм Католицької Церкви 1702). Свобода, якою користується людина завдяки душі та духовним силам розуму і волі - це «особливий знак Божого образу» (Радість і надія 17, ККЦ1705).

Покликання кожного народу, яке випливає з покликання усього людства полягає в цьому, щоб «являти образ Божий і бути образом єдиного Сина Отця» (ККЦ 1877). Усе, що противиться свободі людини, в тому числі і депортація, стає таким чином актом спрямованим проти Божого образу, який носить людина - це зневага її гідності. Виселення з 1947 р. було образою людської гідності кожного депортованого зокрема і всіх разом як народу, як національної меншості. Це зло збільшилось ще запланованим розпорошенням, яке позбавило нас двох підставових для існування будь-якої спільноти речей: зв’язку крові і спільної території. Позбавлення виселених спільноти народу, необхідної для повного розвитку людини, було найганебнішим кроком, розрахованим на поступову втрату тотожності. Невипадково вчення Церкви однозначно відкидає такі дії. Катехизм Католицької Церкви навчає, що «винищення нації, народу чи національної меншості треба засудити, як смертельний гріх» (2313).

Акція «Вісла» могла закінчитися тим, чого бажали її творці - повним знищенням нашої тотожності. Так, однак, не сталося. Не дійшло до цього тому, що ті, яких виселено, не були тільки групою людей, котрих об’єднювали б лише природні зв’язки. Вони були членами Церкви Христової, здебільшого Греко-Католицької, але й Православної, спадкоємцями багатовікової традиції, об’єднаними спільною долею, стражданням, надією і, перш за все, любов’ю; це про них писав також апостол Петро: «Ви ж - рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло; ви, колись - не народ, а тепер народ Божий, непомилувані, а тепер помилувані» (1 Пт 2,9-10). В історії спасіння вони віднаходили спільність з долею вибраного народу, що його виселено у Вавилон, де «сидів він і ридав», згадуючи Сіон і клявся не забути ніколи рідного Єрусалиму, який поставив понад «найвищу свою радість» (Пс 137). І так, як для Ізраїля Вавилон був найважчим випробуванням, з якого вцілів лише «останок», так і сьогодні, після п’ятидесяти років в порівнянні з числом виселених ми є «малим стадом», яке дякує Богові за те, що в великому своєму милосерді не покинув нас, бо Він Бог добрий і милостивий (див. Наєм. 9, 31).

Наші Владики-мученики - Перемиський Ординарій кир Йосафат Коциловський і його помічник кир Григорій Лакота, разом з усіма нашими єпископами, як і духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини, розділили трагічні випробування, яких зазнав увесь народ в часах страхіття війни і в перші роки після неї. Гордимося свідченням єрархії, духовенства і мирян, які, хоч і мусіли перейти знущання різними методами, не йшли на компроміс, і стали, таким чином, зразком непохитності і вірності правді. Наша Церква довгими роками йшла шляхом Христа, ’’котрий здійснив діло спасения в убожестві та гонінню”, і ’’серед переслідувань від світу та Божих потішень” виконувала свою місю, перемагаючи всі скорбні труднощі терпеливістю і любов’ю (Світло народів 8). Цією спадщиною мусимо дорожити, якнайглибше її осмислювати, щоб ’’хрест Христа не був безуспішним” (1 Кор 1,17), бо випробування, яких ми зазнали є нашою участю в тому, ’’чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква” (Кол 1,24).

Багато-хто серед нас відчуває, що справи національних меншостей ігноруються тими, котрі впливають на формування політичних відносин у сучасному світі. Того не можна, однак, сказати про найбільший сьогодні моральний авторитет людства - Вселенського Архієрея Івана Павла II. Його послання з нагоди ХХІІ-го Всесвітнього Дня Миру в 1989 р. було присвячене пошані до меншостей. Навчаючи про основні і непорушні засади життя держави, в якій є різні групи людей, Папа пише, що ’’жодна особа не існує для самої себе, але повнішу тотожність віднаходить у відношенні до інших. Це саме можна сказати про групи людей. Вони наділені правом на спільну тотожність, яке потрібно оберігати так, як вимагає того гідність поодиноких членів”(3). Дальше папа Іван Павло II говорить про єдність людського роду, з якої виникає вимога, щоб різноманітність членів людської сім’ї замість бути причиною поділу сприяла її зміцненню. Через це, як пише Папа, не лише держави чи групи людей мають обов’язок турбуватися про багатогранність, але також ’’кожна особа, як член однієї людської сім’ї, повинна розуміти і шанувати вартість різнородності серед людей та спрямовувати її до спільного добра”(3). Згідно з навчанням Папи зберігання і розвиток притаманних людям традицій не є наданим привілеєм чи однією з багатьох альтернативних можливостей вибору, які має людина. Це щось набагато більше. Іван Павло II пише: ’’Мир в єдиній людській сім’ї вимагає конструктивного розвитку того, що нас відрізняє як одиниці, як народи - всього того, що творить нашу тотожність”(3).

В своєму посланні Вселенський Архієрей не забуває і про права національних меншостей. Йдеться, насамперед, про право на існування, яке збезчещується так численними в історії світу геноцидами. Іншим важливим правом є право національної меншості на збереження і розвиток власної культури, без якої годі уявити собі повноцінне життя народу. Право на релігійну свободу стосується як одиниць, так і громад, які ’’повинні мати можливість спільно здійснювати культ згідно з власним обрядом”(8). Це в особливий спосіб стосується нашої спільноти, яка, будучи Церквою візантійської традиції, згідно з одностайним переконанням Вселенської Церкви, має не тільки право, але й завдання показувати латинському оточенню неоціненні скарби східної спадщини - невід’ємного елементу усього християнства.

В ситуації нашої спільноти природним і обгрунтованим є прагнення бачити і чути прояви підтримки і солідарності з боку інших. Такий голос приходить від Наслідника св. апостола Петра. Папа закінчує своє послання словами: ’’Бажаю висловити духовну єдність з тими членами меншостей, які страждають. Знаю їх біль і знаю мотиви їхньої слушної гордості. Молюся за те, щоб випробування, яких зазнають, якнайшвидше закінчилися і щоб вони могли безпечно втішатися своїми правами”(15).

Всі прибігаємо до Пресвятої Богородиці скиталців потіхи”, і з впевненістю взиваємо: ’’Пречиста Богомати, ти безпомічним - справжня підпора. Тому, завдяки твої підтримці, ми підносимося з пригноблення і високо тримаємося, бо для всіх ти - покров і перед Богом ти наша Заступниця” (Покров Богородиці, сідальний утрені).

Наш погляд, однак, керується перш за все до Христа, без котрого ми не мали б ніякої надії. Підставою нашої надії є те, що Христос ’’страждав і сам був випробуваний, і може допомогти тим, що проходять через пробу” ( Євр 2,18 ). Тоді все, що судилося зазнати - виселення і розпорошення, смерть близьких і вигнання з рідної землі, втрата надбаних за пожертви вірних церковних дібр і осквернення сотень храмів, концтабір Явожно і незліченні тюрми, ненависть від одних і байдужість від інших, погорда від чужинців і невірність серед своїх - не стають остаточним тріумфом зла, але етапами мандрівки до повноти справедливості і добра, в якій співучасником наших випробувань є сам Син Божий.

В п’ятдесяту річницю трагедії, яка на цілі десятиліття визначила наше життя, згадуючи всіх помордованих, загиблих, переслідуваних і принижених не падаємо духом, піддаючись паралізуючій скорботі. З упованням дивимося в майбутнє, яке належить тільки Богові, котрого так часто називаємо Чоловіколюбцем; адже за парадоксальною Божою логікою ”де збільшився гріх, там перевершила благодать” (Рим 5,20).

Божому Провидінню, турботі зі сторони Папи і Римського Апостольського Престолу та невтомній праці усієї нашої спільноти, завдячуємо те, гцо попри різноманітні труднощі наша Церква живе і розвивається. Старинна Перемиська єпархія стала митрополією, створено нову Вроцлавсько-Гданську єпархію. Будується багато храмів, робиться також усе, щоб зростали в богопізнанні і святості нерукотворні храми наших душ. Значних розмірів набула співпраця і допомога нашій Церкві в Україні, перш за все в ділянці підготовки кандидатів до священства.

Бачачи, як не здійснилися лукаві плани творців акції ’’Вісла”, кличемо словами Богородиці, що ”Бог виявив потугу рамені свого і розвіяв гордих у задумах їхніх сердець”, а "смиренних підняв угору” ( Лк 1,51-52 ).

Виселенням в 1947 р. нас, наче мертвих, кинули до гробниці. Закрили її каменем беззаконня, який запечатали тавруючи нас, як ворогів і злочинців. А на сторожі поставили репресивну систему контролю і нагляду, щоб все якнайшвидше відійшло в забуття. Бог, однак, ’’провадив у милості своїй народ, що його він врятував”( Вих 15,12 ). Після тиші Великої Суботи настає і для нас Великодній ранок. І тому, хоч так міцно відчуваємо ще біль і страждання, словами пасхальної утрені співаємо: ’’Вчора нас поховано з Тобою, Христе; встаємо сьогодні з Тобою воскреслим, бо вчора нас з Тобою розіп’ято. Тож і нас прослав, Спасе, у Царстві своїм” (Пасхальна утреня, пісня 3).

Дано при Архікатедральному Соборі Св. Івана Хрестителя

в Перемишлі в Празник Благовіщення Пресвятої Богородиці 07.04.1997 р.

Митрополит Перемисько-Варшавський

вл. Іван Мартиняк

Ординарій Вроцлавсько-Гданський

вл. Теодор Майкович

 фото:  "Благовіст" №14, 1997

{jcomments on}